ВСЕ ВИЙШЛО НАВПАКИ...

В той час в мені вже загорілись

До тебе ніжні почуття,

Але обставини відкрились

Таємні із твого життя.

 

Раптово виявилась вада…

Й тебе скував природний страх,

Що схована до часу правда

Погасить в мене почуття.

 

Ні з ким не розділю деталі,

Нехай лишаються мені,

В собі носитиму й надалі,

Ховаючи углибині.

 

– Мабуть розстанешся зі мною? –

Ледь підшукала тихих слів…

– Ні! Буду завжди із тобою!

Тепер – тим більше! – відповів.

 

І я дванадцятого травня

Не з опалу пообіцяв,

Клянусь, не з жалості казав я

Слова, бо палко вже кохав.

 

А в червні вже пішли до загсу,

На шлюб заяву подали:

– Вже третій курс, не гаймо ж часу! –

Й в обох обличчя розцвіли.

 

Багато днів було щасливих,

Я не порушив ті слова,

Життя судилось нам бурхливе,

Давно вже біла голова.

 

А ти, хоч і не обіцяла,

Покинула мене таки,

Любов жива, але зів’яла,

Чомусь все вийшло навпаки.

 

Ти назавжди мене лишила

Вік доживати в самоті…

Скажи, чому ти поспішила?!

Чому буває так в житті?!