ПРОХОДЯТЬ ДНІ МОЇ ОДНОМАНІТНО…

Дні схожі між собою, мов близнята,

Життя іде одноманітно й прісно,

Никаю із кімнати у кімнату,

Але душі моїй скрізь холодно і тісно.

 

Осіннє сонце рідко виглядає,

Як в дні серпневі, не пече й не гріє,

Надовго сірих хмар не розганяє,

І дощ холодний все частіше сіє.

 

У вікна час від часу виглядаю,

Проходять зрідка незнайомі люди…

Радію, як бува, когось впізнаю,

Й теплішає, мов відбулося чудо.

 

Траву й асфальт вкриває жовтим листом,

А вітер далі оголяе крони,

Лише, немов прикрасившись намистом,

Калина береже червоні грона.

 

На настрій осінь сумом повіває,

Ще не зима, але уже й не літо,

Від ніг до голови це відчуваєш,

Що кращі дні твої уже прожито.

 

А дні тебе штовхають у безвихідь,

Втрачає у очах все зміст і ціну

Чим дорожив, сприймається без втіхи

І радощі тривають лиш хвилину.

 

Щодня одноманітний розпорядок:

Пігулки, потім кава з бутербродом,

Гантелі й тренажер  на всяк випадок,

Біжучі справи зробиш мимоходом.

 

Після обіду з учнем поспілкуюсь,

А ні, тоді схожду до магазину,

Під вечір до уроків приготуюсь

І телевізор … на якусь хвилину.

 

А надоїсть – сідаю римувати.

Пишу вірші, та для кого – не знаю,

Що на душі – зуміти б описати,

Біля поезії вмостившись скраю.

 

І ось вже вечір, ліки час ковтати,

Чомусь не вмію допізна заснути,

Сторінки із життя почну гортати –

За чим жалкую й що не повернути. 

 

Ще день пройшов, неначе все зробилось,

Але в душі щемить із гіркотою,

Зробити, що хотілось не судилось,

Не дожили багато ми з тобою…

 

Отак прісноту і одноманітість

Стараюсь самотужки подолати,

Немає чим заповнити самітність,

Й опори, схоже, нізвідки чекати.