ВІТРЯК

Старий, занедбаний вітряк,

З років дитячих пам’ятаю

У пагорб край села укляк,

До неба крила підіймає.

 

Коли малими ще були,

Ми часто грались біля нього,

П’янив там запах ковили

І різнотрав’я степового.

 

Він башнею для нас служив,

Здавався велетнем могутнім,

Серед семи чудес і див

Містком з минулого в майбутнє.

 

Підстрибували до драбин ‒

Хотілось влізти аж на крила,

Де дмухав вітерець слабкий,

Лишали напис на перилах.

 

І, посідавши всі верхом,

Розгойдувалися на дишлі,

Знущалися над вітряком,

Лиш в такт рипіли крила звислі.

 

Та вмить, як вітер нас змахнув ‒

Проїхав дядько на підводі,

Щоб не побачив, не почув,

І батога не дав за шкоду.

 

Ходили в казку до млина...

Хіба романтику забути?

Коли і вкриє сивина,

Дитинство пам’ятають люди.

 

А як приїду у село,

Кортить і до млина сходити,

Та там його, як не було,

Нелегко навіть уявити.

 

Роки, як хмарки, вдалині

Згубилися на небокраї,

Той млин ще мариться мені,

Та все проходить і минає.