ДО СКОНУ ПОВТОРЯТИМУ - ПРОСТИ!

Впряглися ми з тобою в віз сімейний,

Тягнули довго, та прошу: – Прости!

Згубили й верст перелік довжелезний,

Не дотягнувши до п’ятдесяти!

 

Скінчився шлях, у землю вперлось дишло,

І воза довелося розпрягти,

До ювілею нам дійти не вийшло,

То ж знову я прошу тебе: – Прости!

 

Бо я в упряжці був за корінного,

Не зміг тебе від прірви вберегти,

Звернувши воза на пряму дорогу,

Тому трикратно ще прошу: – Прости!

 

Тепер іду без упряжі й поклажі –

Ні для кого вже й нічого нести,

Сімейні обганяють екіпажі,

Їх пропущу й повторюю: – Прости!

 

Щасливими були ті довгі роки,

Коли тепер погляну з висоти,

Все по життю складалося нівроку…

Та тільки ось закінчую: – Прости!

 

Прости, що одиноко нуджу світом,

За те, що вже тебе я пережив,

Й п’янитиме, мабуть, бузковим цвітом,

Весна, якої сам не заслужив.

 

Себе питаю часто: – В чому ж винний?

Молю своє сумління відпустить,

Але чомусь повторюю невпинно,

Звертаючись до тебе знов: – Прости!

 

Живу, поки живеться, та не знаю,

Чи ще багато верст мені пройти,

Але щоразу, як тебе згадаю,

До скону повторятиму: – Прости!

 

Звертаючись до рідних і знайомих,

Прошу близьких цінити кожну мить,

Їх безліч, та немає невагомих,

Бо гірко потім прощення просить.