МОЄ ДИТИНСТВО ПРИХОВАВ ТУМАН...

Дощаті східці, дерев'яні рундуки –

Це все з мого дитинства пам’ять зберегла,

В коморі повні збіжжя різного діжки́

Стоять, немов скарби́ убогого села…

Моя бабуся тихо з ганку визира,

У двір, де квочка із курчатами сидить,

– Га, киш! – на горобців ціпком махне стара,

І зграйка з шумом на паркан з лози злетить.

Я все пригадую це дороге мені,

Там десь, на моріжку і я сидів колись,

А він навколо з квіточкми зеленів,

Мов казка, ось тепер на старості приснивсь.

Тепер вже тротуарна плитка навкруги

Милує око, наче манить в далину,

Але не покидає відчуття нудьги,

Яку, на жаль, чомусь ніяк не віджену.

Бо вже ні рундука з бабусею нема,

Ні квочки й хлопчика малого в моріжку,

Усе з булого приховав густий туман,

Втопивши в трясину минулого в’язку.

Не розуміють діти наші тих часів,

Адже в роки старі вони ті не жили,

А вже онукам, їм і зовсім поготів

Не уявити рундуків, що в нас були…