Хай людяність живе і далі!

Веде мале дівчатко тротуаром маму,

Ще й знизу вгору щось розпитує воно,

Точнісінько таке було колись із нами,

Тепер любуюсь ними лише крізь вікно...

 

Щаслива мама і сама ще юна, бачу,

Свою дочку за ручку бережно веде

І неквапом чогось повчає на додачу –

Земне таке собі сімейство і святе.

 

Дитина дріботить за мамою терпляче,

На прогулянку вийшла відкривати світ,

Їй хочеться далекий ще кінець побачить

Й дізнатись чому спереду нема воріт.

 

А он чомусь, через дорогу є ворота!

Куди не кинеш оком – стрінеш дивину…

Бруківка, а за кілька кроків вже болото

Й відразу хочеться помірять глибину.

 

Який же незбагненний світ навколо неї,

А дуже й швидко хочеться його пізнать.

Не вистачить, мабуть, прогулянки цієї

Та й втому вже у ніжках стала відчувать.

 

Заплуталась зовсім в емоціях дитина,

Від цього піднімає ручки догори,

Змінився в неї настрій лише за хвилину,

А прогулянку можна й завтра повторить!

 

Пройшли… В душі у мене наче защеміло,

Неначе сам я доторкнувся до пори,

Як був малим, за руку мами захотілось

Схопитись і своє дитинство повторить.

 

Як добре, що життя по кругу йде й спіралі,

Що сам себе малим відчуєш наяву,

І людяності дух живе у нас ще й далі,

Щоразу в форму переходячи нову.