З ПРОЖИТИХ РОКІВ ВИСОТИ

Село моє хоч у глибинці,

Та тягне у рідні краї

Повезти нехитрі гостинці

Й відвідати близьких своїх.

 

Там юність колись залишилась,

І мов маячить вдалині,

Вже школи немає, де вчились,

Хоч й досі ще сниться мені.

 

Дитинство у ба́тьківській хаті

І юність там теж відцвіла,

Хай бідні - душею багаті,

Ми їхали в світ із села.

 

З собою несли найтепліші

Найкращі картинки в душі,

Із ними було сміливіше,

Про це признаюся в вірші.

 

В дев’ятому класі красива

Дівчина з’явилась одна

Дивилась на все боязливо,

Спідло́ба, немовби, вона.

 

А звати було її Ліда,

Рум’янцем горіло лице,

Статура струнка, миловидна –

Вся, як молоде деревце.

 

Не бачив її після школи,

І навіть, коли п’ятдесят

Стрічали всім класом! Ніколи

Її не було між дівчат.

 

Тоді щось пробігло між нами,

Як Ліда стояла сама,

Очима лише, не словами

Зустрілися ми крадькома.

 

Той погляд з тих пір не забувся,

Він прямо у серце мене 

Вразив тоді та й відгукнувся,

Мов перше кохання шкільне.

 

Знайомство було не тривалим,

Я з виду не був показним,

Навряд чи мене помічали,

До того ж не був говірким.

 

Таїв почуття ті від всіх я

А матері якось вдалось

І прізвище дівчини й ім’я

Дізнатись тайком від когось.

 

Лишилось назавжди питання

І боляче мозок свердлить…

Чому так і вмерло кохання?

Себе лише можна винить!

 

Ти вибач за те, що не склалось,

За те, що я був боязким,

Що щастя ми вдвох не спізнали...

А вік твій пройшов де, із ким?

 

Пробач мою пам’ять жорстоку,

Що потім я в краї чужім

Стрів іншу, таку ж яснооку

І з іменем також таким.

 

Прожив все життя лише з нею,

Ніколи тебе не згадав…

Мабуть ти світила зорею,

Та я цього не відчував!

 

Не знаю, за що вибачатись,

Та ти мене, Лідо, прости,

Що хочу тебе ще згадати

З далеких років висоти…

 

Буває, примариться юність,

Туманом легким промайне...

А шкода за тим, що минулось,

Тепер лиш тривожить мене…