НАДТО ПІЗНО ЕПІЗОД ЗГАДАВСЯ...

Вибілена густо ранньою весною

Яблуня розлога лущиться корою,

 

Поряд неї груша небо рве гілками,

Ліжко поміж ними все в іржі з роками.

 

Вітерцем хвилює в кронах гілку кожну,

Тут в тіні у спеку відпочити можна.

 

Мулько лиш лежати – ліжко без матрасу,

А, коли діждемось ми нічного часу,

 

Парою, обнявшись, сядемо близенько

Зігрівати буду я тебе серденько.

 

Будемо сидіти довго під зірка́ми,

Наче ланцюгами, сплетемось руками.

 

До самого ранку час ми б коротали

І про сон забувши, ніжно вуркотали,

 

Та мене чекає зранку електричка,

Будуть виглядаюти мати і сестричка.

 

Хвіртка відчинилась, батько твій зі зміни,

Йшов і не помітив нас у ту хвилину.

 

І тоді ми тихо по своїх кімнатах

Розійшлись навшпиньки, тільки як же спати,

 

Після цього всього, як у сні забутись?

Схоже й до світанку мабуть не заснути…

 

Жаль, та дуже пізно епізод згадався,

Довго він із болем в пам’яті врізався.

 

Ось би прочитати, бо пишу для тебе…

Ці рядки солодкі ти почуй хоч з неба!