БЛІДНІЄ СМУТОК ПІД КРАСОЮ

Буває рідко, та відляже від душі,

Але чомусь все рідше відлягає,

Вже надто легко нервам пам’ять зворушить,

Туманом смуток густо осідає.

 

За досить довгий вік цього в мені ”добра”

У пам’яті і в нервах назбиралось –

Бурхливе море і важка гора…

Взялось корою, та не розсмокталось.

 

Буває важко рівновагу зберегти,

А настрої, як в березні погода,

Із смутку хвилі відкладаються в пласти,

Даремно втраченого часу шкода.

 

Та нікуди тепер подітися мені,

В безвиході нема чим тішить душу,

Тож проганяю з голови думки сумні –

Тягар, що за плечима, нести мушу.

 

Бог непідйомного людині не кладе,

Отож неси, нема чого стогнати,

Неси, адже без його волі не впадеш,

Терпи, хоч і доводиться згинатись.

 

Давно відомо, завтра сонце знов зійде,

Тож потерпи, на сході он світліє,

Після нічної темряви вже день іде,

Мабуть і смуток на душі розвіє.

 

Прогріються пласти, колись там проростуть

Тонкі, тендітні сходи  під росою,

Окріпнуть, випустять бутони й зацвітуть,

А смуток зблідне й зникне під красою.