ТЕПЕР, ЯК СТЕЖКОЮ ІДУ...

Хто з нас, чоловіків, проходив

Байдуже повз жіночий силует,

Хоч поглядом, але проводив –

Це ж чоловічий наш менталітет!

 

І я, для щирості признаюсь,

Судіть – ніколи винятком не був,

Було, на жінку оглядаюсь –

І вже в уяві … майже роздягнув.

 

Таке й до старості траплялось

Зі мною, та не з погляду самця,

Бо всіх жінок це стосувалось,

Як чисту воду пив я з їх лиця.

 

Мистецтва й пристрасті заложник,

Мольберта, пензля й олівця,

Я у душі був ще й художник,

А жінка – це ж натура для митця!

 

Від Сатани, чи то від Бога

Таке роздвоєння до нас іде,

Ще від Адама неспромога

Його позбутись з глибини грудей.

 

Лиш час пригнічує бажання,

Отож тепер, як стежкою іду,

Не відчуваю хвилювання,

Коли зустріну жінку молоду.

 

Нехай з небес вона скотились,

Як зірка світить в тисячі ампер,

Повага тільки й залишились,

Мов дочку, проведу її тепер…