ДУМКИ МОЇ ТЕПЕР НА ЖАЛЬ ПОВІЛЬНІ

На старості так час збігає непомітно,

Пів шостого піднявся, дещо встиг,

День без подій значних пройшов одноманітно,

І не цікаво і буденно й без інтриг...

 

Та все ж суттєве й заплановане вдалося –

Три справи до обіду завершив,

Але на інші чомусь сили не знайшлося,

І я … перепочити захотів.

 

Чи лінь причиною була, чи справді втома

Чомусь шукати відповідь не став,

Нахлинула байдужість досі незнайома,

І я на потім все повідкладав.

 

Але у думках цвяхом начебто стирчало

Питання: звідки і чому таке?

Енергії ж цілком раніше вистачало

На все нове і навіть громіздке!

 

Думки мої тепер від лінощів повільні,

Не можу сам зарадити собі,

Стікають у одноманітності суцільній,

Байдужості сприяють та журбі.

 

З обіду аж до півночі не пригадаю,

Як, промайнувши, час невпинно збіг,

У ниточці його якісь вузли шукаю,

Подій стараюсь відновити перебіг.

 

Та в пам’яті чомусь немов задеревіло,

І голова, ясна колись, вже не моя,

В ній, як надворі в пізню пору, потемніло

А що було, мов змила течія.

 

Стряхнутись би, як в казці Фенікс, відродитись,

Вернутися в колишню благодать,

Колись прожите від початку знов прожити

І все відчути так, що очі заблищать!