СПІШУ ПОДЯКУВАТИ ДОЛІ

У сірості проходять дні за днями,

Шикуються у тижні й місяці,

Вони прощаються байдуже з нами

І тануть у імлі, як в молоці.

 

Бо це всього прості відрізки часу,

Земля накручує собі їх на осі,

А ми лише частинки біомаси,

Що виникають в проміжках часів.

 

Кипить ця маса в вічному вертепі,

А кожен в ньому йде своїм життям,

Постійно потрапляючи в халепи,

Мов кинуте природою дитя.

 

Та часто дні дарують епізоди –

Проталини зі світлом і теплом,

І ми чекаєм нової нагоди

Побути з нам подібними разо́м.

 

Подібні нам – це в першу чергу люди,

Яких ми зустрічаємо щодня

На вулицях, в приміщеннях – повсюди,

Але лиш ті, що духом нам рідня.

 

Поніжитись, як сонцем, спілкуванням,

Запам’ятати потім між років

І дружбу вірну і палке кохання,

Немов джерельну чистоту струмків.

 

Нехай нас доля розведе навіки,

Нажаль вирішувати їй за нас…

А нові дні, летітимуть без ліку,

Вкладаючись у невблаганний час.

 

Та я спішу подякувати долі

За ті моменти, що вона дала,

За всі: і за болючі і без болю,

Й за те, що їх прожить допомогла.