НЕ САМ ЖИВУ, НАВКОЛО МЕНЕ ЛЮДИ

Вже майже рік живу один, без тебе,

Питання, наче камінь на дорозі:

– За що мені? Кому було це треба? –

Де відповідь? Знайти її не в змозі…

 

Себе і всіх питаю, та чи варто

Шукати те, чого ніде немає,

Як з відповіддю у колоді карти,

Відомо Богу лиш, один він знає.

 

Мов впале листя ми не помічаєм,

Так я не стану камінь помічати,

Пройшовши мимо, мов його немає,

Лиш буду обережніше ступати.

 

Бо каменів багато зустрічалось –

Це явище звичайне для людини,

Та час проходив й стежки заростали,

Їх замітали потім хуртовини.

 

Та я хіба один на білім світі?

Людей багато, що мене ще знають,

Немало друзів, є онуки й діти,

Гріх скаржитись, поки не забувають.

 

Не зайве, заряджатись оптимізмом,

Він в труднощах нікого не покине,

Залучить спеціальні механізми

І допоможе у важку хвилину.

 

Я теж за рік цей дечого навчився:

Не тільки різні страви готувати,

Встигати, де недавно ще барився,

Запрошувати в гості й пригощати.

 

Приносить новий день нові заботи,

За один раз не перелічиш всього,

Було під вечір забуваєш хто ти,

Чи все зробив й чи не забув нікого.

 

Та в цих заботах я знайшов відраду –

Вони мене від розпачу рятують,

Бо більше до життя нема принади,

Одні кошмари кам'яні чатують.