ЖИТТЯ НЕ НА ПОЕМУ СХОЖЕ

Життя моє не на поему схоже ‒

На особисту драму нелегку,

У горниці не жив, лише в прихожій,

На некороткому уже віку.

 

Проводив час я місяцями в діда,

А хата під соломою була,

Із однієї миски з ним обідав,

Вмостившись скраю грубого стола.

 

Та я до цього часу не забуду

Той череп’яний посуд на столі,

І ложки, розмальовані, як чудо,

Й шершавих діда рук від мозолів.

 

Ще жив в селі чужому із батьками,

Що стало рідним теж мені тоді,

Так кочував я ранніми роками,

Від спеки літньої до зимніх холодів.

 

Таким було моє дитяче щастя,

І ні на що його б не проміняв,

Бо там звершилося моє причастя,

Я людяність від нього перейняв.

 

З тих пір на себе звик лиш сподіватись,

Хоч діставалось все мені горбом,

Учивсь окраєць хліба завжди мати

І жити так, щоб не ставать рабом.

 

Прожив, як і годиться, по закону,

Коріння пущено і дім стоїть,

І звично дивляться з кутка ікони,

Щоб міг себе до них перехрестить.

 

Палаців, горниць так і не чекаю,

Цілком достатньо і того, що є,

В житті своєму все для щастя маю,

Хай небагате, скромне, та своє.

 

Нехай життя не на поему схоже,

Воно завжди, як проза, нелегке,

Прожити чесно Бог нам допоможе,

Вино ж буває несолодке і терпке.