ЧИМ Є, ВЖЕ МУШУ  ВДОВОЛЬНЯТИСЬ

Два роки у розлуці – час великий,

Для заліковування ран фізичних,

А тут – душа стомилася від крику

І біль виходить за межу критичну.

 

Лиш спогади у пам’яті лишились,

Про тебе, теплі та терпкі до болю,

Тож чорний камінь на твоїй могилі

Провідую, даючи сльозам волю.

 

Хтось скаже: – Потерпи, ти ж не дитина!

Тому не личить розпускати сльози,

Бо так й втонути можна в тій рутині,

У ясний день і на прямій дорозі.

 

Та розуму душа не піддається,

Не здатен сам собі знайти пораду,

Скрізь коротко стає і часто рветься,

Попереду нічого – все позаду…

 

Одного вже чекати залишилось,

Що десь, колись з тобою знову буду,

Де б одинокість врешті завершилась,

Тоді, можливо, спокій вже здобуду.

 

Допоможи мені, допоможи кохана,

Розлуку із тобою пережити,

Бо ця розлука, як відкрита рана,

А я із нею, наче птах підбитий…

 

Хотілось би піднятися під хмари,

Та лебедем донизу, склавши крила,

Закінчить муки у однім ударі,

Щоб поєднатися з тобою, мила.

 

Але ті крила вже давно підбиті,

До хмар на них ніколи не піднятись,

Прийдеться вік не лебедем дожити

Тому, чим є, вже мушу вдовольнятись.

 

Та справ земних у мене ще багато

Долати через силу одиноко,

Тому не можна руки опускати,

Не час ще згадувати вічний спокій.

 

Тебе хоч у річницю пом’янути

Згадавши з болем наші дні щасливі,

Й за труднощами, що були, зітхнути,

Покаятись за вчинене в пориві,

 

Дітей й онуків ще за двох зігріти,

Нехай твоє й моє тепло згадають,

А я продовжу за нас двох старіти,

Без сорому, що сльози, напливають.

 

Таке життя, хіба ми в тому винні?

На все прожите нами воля Божа,

Від нього, що судилося людині,

На долю нарікати їй не гоже.