МЕНІ ДОДАТИ НІЧОГО ДО ЦЬОГО...

Невже остання це моя зима?

Невже наступної  мені не бачить?

Надворі, в хаті й на душі пітьма,

А я себе питаю: - Що це значить?

 

За настроєм таким стоїть війна,

Відчує кожен, хто зіткнеться з нею,

Нікому не приносить радості вона –

Ще не знайшли від неї панацеї.

 

Батьки пережили страшну війну,

Чи думалось, що і на нашу долю

Теж випаде війна, я не збагну

Чому? За що нам стільки горя й болю?

 

Такі думки в похмурі ці часи

Йдуть в голову вечірньою порою,

І морок непроглядний скрізь висить,

Здається, що мара іде з косою.

 

Чекатиму, коли прийде фінал,

Та як остання, то мені б хотілось:

Весна щоб, літо й осінь у журнал

По дев’яносто днів усі вмістились.

 

Невже за нами стільки вже гріхів,

Й перед людьми, не тільки перед Богом?

Що ще сказати – більш немає слів,

Мені додати нічого до цього...

 

Отак і жити буду до кінця

Без страху і докорів, потихеньку,

Аби не втратити свого лиця,

Візьму, як кажуть, та й сховаю в жменьку.

 

Так, зверху я почав сумним рядком,

Продовжив теж похмурими словами,

Та я виводив їх лише пером,

А муза, звісно, правила думками.

 

Не хочеться загадувать вперед,

Знайдіть того, кому набридло жити!

Життя – це благо, хоч не завжди й мед...

Поки живеш, старайся не тужити.