ДАРУНКИ ДОЛІ

Від долі часто діставались

Дошкульні на підбір удари,

Та їй усе здавалось мало,

Вона в нас щедра, а не скнара.

 

Було, вдавалось ухилитись,

Але частіше била в серце,

Не встигнеш навіть помолитись,

Як вже одержиш жару з перцем.

 

Вже майже вік людський тримаю,

Удари, тільки б не сміялась,

Що я лякливо ухиляюсь ‒

Нічого, сталь же закалялась!

 

Вже звикся я тримать удари,

Але ж якби лише від долі!

Кусав ще й ближній, мов комарик,

Тихенько, підло, мивоволі.

 

Припухне чи почервоніє,

Уже й чесатись перестане,

А в серці жалить, наче змієм ‒

Біль від образи не відстане.

 

Від долі й так нам дістається,

А ми, цього неначе мало,

Так чиним, що й вона сміється

І безпристрастно і зухвало!

 

Чому ж ми ще й самі кусаєм,

Невже не можемо, як Люди?!

“Дарунки” не від долі маєм –

Самі від себе й відусюди.