МЕНІ ЧИМДАЛІ ВАС НЕ ВИСТАЧАЄ...

Вже від життя нічого не чекаю,

Тепла в душі нема і серце холодніє,

Мій час тепер до краю добігає,

Живу у напівсні і повній безнадії…

Ще скільки залишилося – не знаю,

В далекому минулому потускли мрії,

Цікавого й в майбутньому немає,

Іду, не помічаючи нові події.

Не в гущі між людей стою, а скраю.

Лише чимдалі вас мені не вистачає…

Отак і тягнуться роки печальні,

За днями дні течуть сумною чередою,

Події не яскраві, лиш банальні

Пливуть, неначе соломи́нки за водою…

Їх поглинає вічний час безжальний,

Мов ненаситна вирва топить під собою.

Мішаються близькі події й дальні,

На старості вже негаразди з головою

Частішають, стають немов вогні сигнальні,

Дірява пам’ять зовсім не дає покою.

Не вистачає тих, кого не стало,

Постійно за живими серце крає туга,

Їх рідко бачу й переписок мало,

Від цього в серці відчувається напруга...

Пишіть, дзвоніть частіше, щоб відтала

Холодна і нестерпна в ньому смуга,

Щоб зранку в вікна сонце заглядало

Частіше будні скрашувало недолугі,

Усмішці на вустах моїх сприяло

І, вдячний долі, я прийму це, як заслугу!