ДО ЧОГО ПРИУРОЧИТИ, НЕ ЗНАЮ

Біда, коли з’явився хист писати,

Не ждеш, але занудить на душі

Непереборна тяга віршувати

Й на аркуші шикуються вірші.

 

Лише собі самому їх складаєш,

Час тратиш, сам не знаючи, чому,

І муку й насолоду відчуваєш,

А показати їх соромишся комусь.

 

Проте, колись таємне стане явним,

Як натовпу колись казав Ісус,

Не вірити, погодьтесь, безпідставно,

Ти грішний, тож не можеш без спокус.

 

Найбільшою спокусою є жінка,

Якраз вона на ці рядки мене

Підбила, як болячку у печінку –

Хоч не шукай, але халепа не мине.

 

Так, ось мене учора спокушала

Одна знайома, хто – я не скажу,

Просила, мало не поцілувала,

Могла, здається, перейти й межу.

 

–У мене (мов) дочка є, звати Яна,

Вірша їй присвятити Вас прошу!..

Хоч відмовлявся довго, та з пошани

Відмовитись не зміг, отож пишу.

 

До чого приурочити, не знаю,

Тож, Никанорівно, мене простіть,

Як кажеться: – Моя тут хата скраю –

Не винен, чесно – строго не судіть.

 

Мені однаково, який там привід,

Чи свято в вас, чи може ювілей,

Знайомі ми і не потрібна сповідь,

Цього достатньо – я ж не фарисей.