УСЕ-УСЕ, НЕХАЙ ВДЕСЯТЕ...

Дзвоню в село не дуже часто –

За тиждень раз, буває двічі,

Щоб по полицях все розкласти,

Бо жде матуся, мовчки кличе…

 

Я постарів, а що чекати,

Якщо життя он за плечима?

Як тріска висохла вже мати,

Із ледь відкритими очима.

 

Спочатку, як живу, спитає,

Повторюю їй все те ж саме,

Бо дуже вже недочуває –

Оглухла зовсім із роками.

 

Постогне з клекотом лелечим,

Спитаю, що болить у неї,

– Нічого! – прокряхтить старечо –

Для спокою душі моєї.

 

Та більше хоче розказати,

Аніж почуть про щось від мене,

Тому й спішить перебивати,

Квапливо, плутано й натхненно.

 

Те, що мені не так суттєве,

Буває їй найважливіше,

Хоч забуває і миттєво,

Тож просить нагадать скоріше.

 

Скажу: – Про це вже говорили, –

Але вона розкаже знову,

Я помічаю, в неї сили

Вже додалося від розмови.

 

Усе-усе, мабуть, вдесяте

Їй треба встигнути повідать,

Не зайве ще переказати,

Все, що змогла сама розвідать.

 

Отак живеться їй, старенькій,

Одній на лаві, біля хвіртки,

З ціпочком пройде помаленьку,

Аби побачить однолітків.

 

Нудьга в селі, що вимирає,

Та мати – дев’яносторічна,

Хоч і ровесників немає,

Вона тепер й до цього звична.

 

Бо щастя – це на світі жити,

Коли була й не щедра доля,

Її нема з ким розділити,

Ото й терпить бабуся Оля.

 

А нам не можна забувати,

Адже ми теж до тих пір діти,

Поки по світу ходить мати

Й живе, щоб нам не сиротіти.

 

Нехай усе-усе вдесяте

Розказує по телефону,

Ми будем щастя відчувати,

Радіти, як ковтку озону.