ЩЕ ЛІРИКА ЗІГРІЄ ДУШУ

Щось лірика не стала гріти душу,

Життя не у ладу чомусь із нею,

Все розчаровує, ніщо не тішить,

Земля своя, але як за межею.

Буденність суховієм розум сушить...

 

Не гріє, а душа все свя́та хоче,

Терпляче, із надією чекає,

Ледь чутно заклинаннями шепоче

І почуттів з тремтінням виглядає.

Так сонця жде природа серед ночі...

 

Йдучи кудись, все топчемось на місці,

Ніяк собі не можем дати раду,

Тому вигадуєм приємні вісті,

Стомились вже від цього маскараду.

А довго ще долать шляхи тернисті...

 

Ось середина вересня, а листя

Зелене і живе, неначе влітку,

Птахи між крон ховаються тінистих,

Вже не запилюючи пізню квітку.

Горобина поспіла, як намисто...

 

І темнота і холод тяжко гнітить,

Та наче промінь, зігріва надія,

Що свято у душі колись засвітить,

Чи може це ще нездійсненна мрія.

Здійсниться, якщо будемо хотіти...

 

Як сонце завжди сходить після ночі,

Так трави знову стануть росянисті,

Впаде горобина червоним в очі,

І подолаємо шляхи тернисті,

Бо ми пройти їх вільні та охочі!!!