НЕ МОЖНА ВІТЕР ЗУПИНИТИ...

Дивлюсь, як вітер гілками хитає,

І думаю: коли ж йому набридне?

Вони давно від втоми знемагають,

Та їхніх мук жорстокому не видно.

 

Бо він лиш син всесильної стихії,

Не здатен розуміть чужого болю,

Собою тішиться у стані ейфорії,

Нема над ним закону і контролю.

 

Так люди, наче те гілля на кронах,

Весною чистим листям зеленіють,

Під осінь – чорні думки, мов ворони,

Знов душами людськими володіють.

 

Отак і настрій мій, як тую гілку,

Розхитує у різні боки доля

Від понеділка – знов до понеділка

Качає, наче перекотиполе.

 

Радію, коли доля дме у спину,

Терплю, як смутком очі засипає,

І знов чекаю доброї хвилини,

Не знаючи, коли ще дочекаюсь…

 

Та з часом призвичаївся помалу,

Бо зрозумів, що нікуди подітись,

Як не шукай – не знайдеш ідеалу,

Й малому треба з вдячністю радіти.

 

Не завжди ж і гілки під вітром гнуться!

Хороший настрій захистить від скрути,

Із ним не плачуть люди, а сміються,

Він гори допоможе їм звернути.

 

Що не від нас залежить, слід прийняти,

Адже не можна вітер зупинити

Й серед стихії вмій себе шукати,

Щоб не об’єктом, а суб’єктом залишитись.