НЕСПОКІЙ ОДИНОКОЇ ДУШІ

Що відбувалося в житті – не розумів,

Немов боявся висновки робити,

З обох тільки себе завжди за щось корив

І не переставав її любити.

Отак піввіку майже в парі прожили,

Були і світлі й пасмурні сторінки,

Через життя нелегку ношу пронесли,

Не гаючи часу́ на відпочинки.

Крізь пальці дороге стікало, мов вода,

Та йшли вперед без жалю за минулим,

Здавалось, що земля під сту́пнями тверда,

Кінця близького серцем не відчули...

Прожити б вдруге все спочатку, та тепер

На це немає жодної надії,

Вже сивочолий і слабкий пенсіоне,

І пам’ять жалить хворе серце змієм.

Тепер прожитого не зрозуміти суть…

Пройшло життя, повиростали діти,

Онуки у студенти чергою стають,

Лиш їм із нею більше не зустрітись.

Така ось сповідь одинокої душі,

Яка живе давно своїм минулим,

Вона, сумуючи невтішно у вірші,

Оплакує, що в часі потонуло.