ЧОГО ШУКАЄМО?

Шукати стали землю обітовану,

Бо щось у нас немов не те й не так,

Свою лишивши, наче фараонову,

Пішли через пустиню й солончак.

 

Манила нас садами Вавілонія,

Додому повернутись довелось,

І ось вже “незалежна” ми колонія,

Тепер шукаєм винного когось.

 

Ну що було б нам придивитися тоді,

Дарма пенати рідні не ганьбить,

В саду своєму дочекатися плодів,

Нікому не творити чолобить?

 

Душа черствіє, як неправедне життя,

І пусто без надії в голові,

В чужі поля вивозять в нас своє сміття

Шукають щастя на чужій крові.

 

Сто років тому смута тут уже була,

Страждали потім кілька поколінь,

І не одна над краєм буря пронеслась,

Аж ледве піднялися із колін.

 

Невже потрапимо в ті ж нетрі знову ми,

Коли надворі двадцять перший вік,

Та знов вмиватись будем гіркими слізьми,

Як забредемо знов в глухий тупик?

 

На Захід дивимось вже без надій дійти,

Давно не віримо в біблійський міф,

Не світять західні омріяні світи,

Бо там Тартар, там мучився Сізіф.

 

Чого шукати прирекли самі себе?

Що загубили в тих чужих краях?

Для чого вибрали, як кару із небес,

Гіркий, що не веде нікуди шлях?