НЕ ПОВЕРНУТИСЬ В МОЛОДІ РОКИ . . .

З’являються традиції старечі

Чи від нудьги, чи й просто, без причин,

Не можу вже себе знайти надвечір –

Безсоння не пускає на спочин.

 

Підходжу зранку до твого портрета,

За звичкою вітаю з новим днем,

Та схаменусь, мов взяв не ту монету,

Відчую в серці знов знайомий щем.

 

Вервечкою проносяться повз мене

Події й кануть в Літу забуття

І камінцями тонуть, безіменні…

А десь видніється й кінець життя.

 

Лежу, жалкую з болем за минулим

Мов втраченим назавжди гаманецем –

Сумління із роками не заснуло

Та й давить хворе серце, мов свинцем.

 

Із радістю, але частіш із сумом,

Перебираю в пам’яті своїй

Минуле, та воно згаса без шуму,

Мов тане назавжди, у далечі.

 

Куди себе, старого, притулити?

Ділю лиш сам з собою самоту.

Для кого і для чого далі жити,

Заповнюючи буднів пустоту?

 

Бо не чекав, що немічність тягуча

В обійми візьме, щоб не відпускать,

Що одиноку старість неминуче

Зустріну й буду з нею доживать.

 

Новим подіям, що мене чекають,

Не повернутись в молоді роки,

І чи зустрінуться вони, чи заблукають

В порогах десь мого життя ріки?