НЕ ПОКИДАЙ, ПРЕКРАСНА МУЗО!!!

Щось відвернулась Муза дуже рано,

До нових віршів спонукать не хоче,

Вже не оспівую романтику кохання,

Без Музи в смутку забуваюся щоночі.

 

А, може, я, зайнявшись курсовою,

Від себе відлякав примхливу Музу,

І ось тепер вона, пишаючись красою,

Побачила в мені обтяжливу обузу?

 

А, може, вже вона мені й не Муза,

Лише вакансію займа даремно,

Сприймаючи мене як шістку, а не Туза?

Що б не було, та ще писатиму напевно!

 

Чи, може, зошити її ˮдісталиˮ,

Та стиху не жаліється нікому?

В кінці семестру їх набралося чимало ‒

Мала, а тягне все до школи та додому.

 

Життя ж собі вирує, як і завше,

Ось Велігоцький вдавано надувшись,

Лукаво очі щурить, дивиться, сказавши,

Що Хараман я посварив, його забувши.

 

Легка іронія та сміх крізь сльози,

Оце і всі мої гіркі забави,

Пишу абищо сам, а хочеться не прози,

Вертайся, Музо, щоб писалось задля слави.

 

Не покидай мене, а то ображусь,

Перо зламаю і засохне паста,

Без крил твоїх писати, мабуть, не наважусь,

Байдужа стала ти, хоч з виду і пухнаста.

 

Не вийшло і сьогодні зачепити,

Епістолярним стилем стану брати,

Бо як же бідному мені без Музи жити?

Зловлю її та й буду за хвоста триматись.