З ДИТИНСТВА ЩЕ ЗЕМЛЯК З’ЯВИВСЯ

Дмитра Самойленка ніколи

Не знав ‒ скоріше і не чув,

Хоча в одну ходили школу,

Отож земляк той в мене був.

 

Ми особисто не знайомі,

Та він привіт свій передав

Із іншим земляком в розмові,

Ще й з ним ми родичі, сказав.

 

Як, кажуть, чорт козі, по правді, ‒

Ми з ним рідня були така,

Та танцювати не завадить

Через дорогу гопака.

 

Йому двоюрідна бабуся

А я при ній у діда жив,

Й до цього часу не забувся,

Нехай нерідну, а любив.

 

Забув, не знаєш, та кружляє

Через життя, через роки,

Отак, аукнеться, буває,

Хоч в нас не бігають вовки.

 

Із дідом й бабою ходили

На той “хабаровський” город,

Мене через струмок носили

По кладці із хитких колод.

 

До кладки на коні я їхав,

Був в мене він, мов в козака,

Для хлопчаків сільських – це втіха,

Нехай той кінь з соняшника.

 

Коня лишили біля кладки,

Додому йтимем ‒ заберем,

Але трапляються випадки

Назад не тим шляхом підем.

 

До цього часу та досада

Ще не забулася гірка,

Додому пішки добиратись,

Та це ж знущання з козака!

 

Із дідом бабу ждем Тетяну,

Поснідаємо за столом,

Було на Спаса ‒ в церкву рано

Із нею йдем в чуже село.

 

Картинки в пам’яті дитячій

Такі яскраві і чіткі,

Як з казки випливли неначе,

Далекі дуже … та близькі.

 

Бува, пройду по кладовищу,

Хрест бабин видно біля пня,

Щось тінню пройде по обличчю

Закривши сонце серед дня.

 

Спасибі земляку Дмитрові,

Що передав мені привіт,

Вернувся я в дитинство знову

Через десятки довгих літ.

 

Й тобі спасибі теж, Миколо,

Що допоміг це все згадать:

Село, і земляків і школу,

В дитинство знову завітать.