РОЗДУМИ ПРО ВІЧНІСТЬ

Прожито мною вже років немало,

Лежать тепер, як лист минулорічний,

Живий ще стовбур, а вони опали…

Я бачу в цьому зміст езотеричний ‒

Згадавши все, що вже мене спіткало,

І не помітивши, занурююсь у вічне.

 

Не раз було, якось немов в задумі,

Мені зовсім без страху скаже мати,

Спокійно наче, та з тихеньким сумом,

Що жаль дітей своїх їй залишати.

Слова її пронижуть, наче струмом,

Та розумієш, марно співчувати…

 

Сидим, а ледве в'яжеться розмова,

Помовчавши, говорим помаленьку,

Стараєшся знайти їй тепле слово,

Яке могло б підтримати стареньку.

Вони ж чомусь пусті, немов полова,

Розрадити не дуже можуть неньку.

 

Що їй сказать? Підтримав би, та тільки

І сам прощатись будеш, хай пізніше,

Хто проживе, ніхто не знає, скільки,

Не випросиш, не купиш, не допишеш,

Не втриматись, схопившися за гілку,

Отож сприймай реалії мудріше.

 

Лише сказати можу: ‒ Не сумуйте,

Бо сумувати тут даремно, мамо,

Сьогодні разом ще ми всі, відчуйте!

І там, колись, Ви будете із нами,

То ж на чекання часу не марнуйте,

І не  гнітіть дарма себе думками.

 

Душа не буде завжди в тілі жити,

Бо ми не вічні, кожен розуміє,

Колись їй треба буде відлетіти,

В очах від цього часом сутеніє.

Німе питання, Чо́му так у світі?

Від нього в серці тисне й кам'яніє.

 

Ну, що ж, пішло так з самого початку,

І далі буде до Страшного суду,

Поки крутитиметься коліщатко

Історії, що марно пишуть люди,

Терзатиме, як Гамлета, загадка

Без відповіді: Бути чи не бути?

 

В природі все влаштовано розумно,

Та розум наш повільно це сприймає,

Слабкі ми, тому боязко і сумно

Ждем, що в майбутньому на нас чекає,

Марнуєм час у дивному бездум'ї,

Аж в зрілості до істини звикаєм...

 

Колись усі розселимось навічно

Як не в тартарі, то в раю з пташками,

Однакові всі будем, пересічні,

У купі з рідними та земляками.

І міряється вічність не роками.

Прийняти доведеться все стоїчно.

 

А може і немає там нічого,

Недовгу пам’ять на Землі залишим,

Відсутній буде суд людей і Бога,

Невпинний час борги й заслуги спише,

Й нікуди не веститиме вже дорога,

А нас поглине пустота і тиша.