ДАВАЙ ПОБОРЕМОСЯ, ХОЧ ВОСТАННЄ!

В житті моєму, як на довгій ниві,

Були і перемоги і розчарування,

Моменти, то сумні, а то щасливі,

Не за далекими горами вже й останні…

 

Спішу, за все хапаюсь гарячково,

Що не зробилось, ще не встигло написатись,

Мов з чистого листка, почати б знову!..

Та мозок й тіло починають опиратись…

 

Щоб досягти чогось, нема вже сили,

Брак відчувається ідей і устремління,

Роки енергію юнацьку загасили,

Лише за те, що не здійсню, гризе сумління.

 

Забуду, скільки вже прожито років,

Тоді мені все знову по плечу, здається,

І підніма на подвиги неспокій,

А серце в тісноті грудей, як крильми, б’ється!

 

Доволі вже нажився й настраждався,

Але стерпіть готовий все й пройти спочатку,

Нехай побачать всі: я поки ще не здався,

І пророщу всі до останнього зернятка.

 

Зустрів кількох своїх колишніх учнів,

Вітались тепло, зустрічі були всі раді,

Відвикли, почувалася незручність –

Не бачились давно, було це на заваді.

 

Стискала ностальгія в мене серце,

Колись їм був, як батько, тільки не вернути,

Мов обміліло, висохло озерце,

Назад не буде вороття, а як збагнути?!

 

Живому слід тягнутись до живого,

Стає із часом найдорожчим, що прожито,

Майбутнє теж ховається серед нового,

Колись сплететься із минулим  цілковито.

 

Давай боротися, якщо й востаннє –

Ці дні також приємно буде пригадати,

Згадаєш їх із трепетним зітханням

І знов відчуєшся у божій благодаті.