ТАК ВЛАШТОВАНА ЛЮДИНА

Щороку важчає торбинка

З усім прожитим на плечах,

Вона, мов скарбів повна скринька,

Які ховаються в літах.

 

Її немов не помічаєш,

Зручніш поправивши, несеш,

Що в тій торбинці, зберігаєш

І так, аж поки не впадеш.

 

Ідеш  і мозок думки крають,

Чи є якийсь у тому зміст?..

Без відповіді відлітають,

Вони, неначе жовтий лист.

 

Від монотонності цієї

Спиняєшся перепочить,

Аби змиритися із нею,

Не назавжди, а хоч на мить.

 

Спочив, і клунок знов на плечі,

Ідеш, вже значно веселіш,

Здаються легшими всі речі,

Незручності не варті й гріш.

 

Проходить рік, твоя торбина,

Поважчала, але ти звик –

Отак влаштована людина,

Лише б не муляв черевик.

 

Колись впадеш, та не відчуєш,

Який тягар за вік придбав,

Носив, терпляче, тільки всує,

Не повторив би, боже збав!

 

І не повториш, що не можна,

Колись ще Геракліт сказав:

“У одну річку неспроможний

Зайти ніхто…”, якби й бажав.

 

Ніхто не скаже:  “А для чого

Тоді торбину нам нести?

Лише даремно бити ноги,

Шукати рідних палестин “.

 

Живеш, не знаючи, де пристань,

І рай і пекло не про нас!

Сам по собі світ білий, чистий,

Так і пливе крізь вічний час.