Я ЇХАВ З ДОМУ І ДОДОМУ

Додому їхав з батьківщини,

Віддавши матері своїй

Пошану, як і слід людині…

Пригадую ланцюг подій.

 

Стають все рідшими візити,

І я корю себе за це,

Бо мало їй лишилось жити,

Суха, як влітку озерце.

 

Була в селі велика спека,

І раптом, десь на пів-путі,

Мигнула блискавка далека

І загриміло в висоті.

 

Скло миттю ливнем засліпило,

Ми змушені пригальмувать,

Дощем, як фронтом, зачепило,

Стихію не угамувать.

 

Проїхали два кілометри −

Асфальт сухий, як і було,

І обрій знову іскрометний

Далеко видно через скло.

 

Тепер вже мрію про домівку,

І раптом дзвонить телефон,

Я в думці змінюю платівку,

Питаю – Хто там? – в мікрофон.

 

Така акустика в машині,

Що-небудь важко розібрать!

Не схожий шум на спів пташиний,

Сам буду телефонувать.

 

Приємна звістка, вже готова

Новенька збірка – забирай!

І все. Закінчена розмова −

Емоцій в мене через край!

 

Сиджу, а на вустах подяка,

Тиха́ і щира, аж до сліз,  

Таких людей, як Корніяка,

Зустрінеш рідко і не скрізь.