СОСНА І ДУБ

Задумав написать про душу,

І як вона стає черствою,

Але задумане порушу,

Не сперечатимусь з собою.

Чомусь важке не хоче в риму,

Лягати та триматись змісту,

Візьму і, грюкнувши дверима,

Піду по лірику я чисту.

Сидів на лаві раз під дубом

І бачив, як сосна схилилась

До нього лагідно та любо,

Мабуть, за сотню літ стомилась.

Бо справді ці дерева древні,

На пнях кілець по сотні буде,

То й цим двом велетням, напевне,

Не менше, як і решті всюди.

Немов подружжя довголітнє

Вони схилилися красиво,

І завжди будуть незабутні –

Як від природи справжнє диво.

Нам, людям, приклад із природи,

Як жити вірно і щасливо,

Брать треба: бути в мирі й згоді.

Хто скаже, що це неможливо.