ЯК РИБКА З ДІДА КЕПКУВАЛА

Одного разу рибка золота

З цікавістю із моря виглядала,

І бачить, дід, неначе сирота,

Куняє, хвилями заколисало.

 

Що ж він, заснувши, зможе вполювать?

Якби над ним якось покепкувати?

Та чим старого можна здивувать?

А спробую-но в сітку упійматись.

 

А діда, схоже, розморило геть

І він забув, чого прийшов до моря,

Наснилась сіть, вже повна риби вщерть,

То ж він тягнуть давай її угору.

 

Та риби в сітці зовсім не було,

Заплуталась одна маленька рибка,

Потрапила нещасна у полон

І скиглить: ‒ Відпусти, я ж невеличка!

 

Еге! ‒ змикитив дід, ‒ Я не простий!

Не на того, голубко, ти напала,

Спіймалась, то кота мого діждись,

Запам'ятаєш ще, як відкуплялась!

 

‒ У діда баба ‒ жадібна Яга!

Їй золоті пообіцяю гори.

Пусти, віддячу ‒ слізно наляга,

‒ Ти відпусти мене лише у море.

 

Подумав дід, що бабі не вгодить,

А кіт поласувати зможе трохи,

І мурчик, з'ївши рибку в тую ж вмить,

Поплівся знов дрімать в чортополохи.

 

Прибутку діду цим не додалось,

Лишився навіть юшки до обіду,

Та обдурить старого не вдалось,

І знов дрімається спокійно діду.