ЗАТЯГЛО І ПОНЕСЛО

Ніколи не подумав би,

Що стільки напишу,

Перед лицем високої

Поезії згрішу.

 

Схотілося попробувать,

Все треба ж людям знать,

Не тільки пісні слухати,

Колись і заспівать.

 

Та якось несподівано

По стежці повело,

Як в трясину, в поезію

По вуха затягло.

 

Бува, нема дихнути як,

В безсиллі зупинюсь,

Здається, що ніколи вже,

На корж цей не куплюсь.

 

Спочатку мріяв декілька

В колекцію віршів

Покласти та добавити

Ще стільки ж захотів.

 

Були сюжети з досвіду,

Їх легко римувать,

Але приходив час такий,

Що ні з чого й почать.

 

Писати прозу звичніше,

Але не той накал,

В поезії гостріш стають

Слова, аніж кинджал.

 

Коли їх вже нанизуєш

На рими, бачиш ти,

Душа твоя наповнена

По вінця чистоти.

 

Якщо відвертість зраджує,

Нікчемно на душі,

І вмить зникають здібності

До творення віршів.

 

Не легко проти совісті

Спокійно віршувать,

Тоді нічого путнього

Не можна написать.

 

Поезія звільняє нас

Від фальші у думках,

Мелодія народжує

Гармонію в словах.

 

Півсотні вже написано

Убогих проб пера,

Тепер ще більше хочеться,

Хай не згаса іскра!