ІЗ ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ЗЕМЛЯЧКО!

Із щирим почуттям поваги і любові

Всі ці рядки, Любов Іваівно, писались

Тобі торік, до них додав сьогодні нові,

Жаль, що останнім часом рідко спілкувались...

 

Сьогодні ці рядочки знову надсилаю

Тобі, моя і однокласнице й землячко,

Ще при здоров’ї довгих-довгих літ бажаю

Й хай не турбують у майбутньому болячки!

 

Вже більше не хворій ні чим, тобі здаватись

Ніяк не личить, ти ж бо сильною вродилась,

І можеш лідером ще довго залишатись,

А твоє соло в пісні ще не закінчилось!

 

Хай скоро і війна забудеться назавжди,

Жаданий мир у душах вселиться віднині,

А потім всім живеться в злагоді і правді

В благословенній та квітучій Україні.

 

Як ще багато хочеться тобі сказати

Хорошого і теплого, щоб ти зігрілась,

Але всього не можна разом побажати,

Нехай приходить в купі все, чого б схотілось!

 

Завжди ти посмішкою щирою своєю

З людьми ділилась, притягаючи до себе,

Ділись в майбутньому ще довго-довго нею,

Світися, Любо й далі, наче зірка в небі!

 

Оці рядки Любов Іванівно писались

Тобі торік, до них додав сьогодні нові,

За рік хай рідко ми з тобою спілкувались,

Але із почуттям поваги і любові!                         

З ПРОЖИТИХ РОКІВ ВИСОТИ

Село моє хоч у глибинці,

Та тягне у рідні краї

Повезти нехитрі гостинці

Й відвідати близьких своїх.

 

Там юність колись залишилась,

І мов маячить вдалині,

Вже школи немає, де вчились,

Хоч й досі ще сниться мені.

 

Дитинство у ба́тьківській хаті

І юність там теж відцвіла,

Хай бідні - душею багаті,

Ми їхали в світ із села.

 

З собою несли найтепліші

Найкращі картинки в душі,

Із ними було сміливіше,

Про це признаюся в вірші.

 

В дев’ятому класі красива

Дівчина з’явилась одна

Дивилась на все боязливо,

Спідло́ба, немовби, вона.

 

А звати було її Ліда,

Рум’янцем горіло лице,

Статура струнка, миловидна –

Вся, як молоде деревце.

 

Не бачив її після школи,

І навіть, коли п’ятдесят

Стрічали всім класом! Ніколи

Її не було між дівчат.

 

Тоді щось пробігло між нами,

Як Ліда стояла сама,

Очима лише, не словами

Зустрілися ми крадькома.

 

Той погляд з тих пір не забувся,

Він прямо у серце мене 

Вразив тоді та й відгукнувся,

Мов перше кохання шкільне.

 

Знайомство було не тривалим,

Я з виду не був показним,

Навряд чи мене помічали,

До того ж не був говірким.

 

Таїв почуття ті від всіх я

А матері якось вдалось

І прізвище дівчини й ім’я

Дізнатись тайком від когось.

 

Лишилось назавжди питання

І боляче мозок свердлить…

Чому так і вмерло кохання?

Себе лише можна винить!

 

Ти вибач за те, що не склалось,

За те, що я був боязким,

Що щастя ми вдвох не спізнали...

А вік твій пройшов де, із ким?

 

Пробач мою пам’ять жорстоку,

Що потім я в краї чужім

Стрів іншу, таку ж яснооку

І з іменем також таким.

 

Прожив все життя лише з нею,

Ніколи тебе не згадав…

Мабуть ти світила зорею,

Та я цього не відчував!

 

Не знаю, за що вибачатись,

Та ти мене, Лідо, прости,

Що хочу тебе ще згадати

З далеких років висоти…

 

Буває, примариться юність,

Туманом легким промайне...

А шкода за тим, що минулось,

Тепер лиш тривожить мене…

А СЕРПЕНЬ КРИЛОМ ВЖЕ МАХАЄ ПТАШИНИМ...

Уже в тридцять третє стрічаєм це свято,

Для всіх нас воно головне й всенародне,

Країні – це мало, людині ж багато,

Отож привітаймо себе з ним сьогодні.

 

Хай серпень крилом помахає пташиним

Усім, як на сонячну згадку про літо,

І зникне гортанним ключем журавлиним –

У вирій йому теж пора вже летіти…

 

А ми його поглядом довгим із сумом,

Прово́дьмо до ве́сни, стрічаючи осінь,

Вона в золоті все одягне костюми,

І сонце світити ще буде крізь просинь!

 

Пригріє ще й лагідне бабине літо,

А там, після слякоті, снігу й морозів

Настане весна, будуть березень й квітень,

За травнем і червень новий на порозі!

 

Якби лиш війна відійшла із зимою,

А нам би його зустрічати у мирі,

Щоб трави зелені вмивались росою,

А серпень новий готувався у вирій!

 

ДУМКИ МОЇ ТЕПЕР НА ЖАЛЬ ПОВІЛЬНІ

На старості так час збігає непомітно,

Пів шостого піднявся, дещо встиг,

День без подій значних пройшов одноманітно,

І не цікаво і буденно й без інтриг...

 

Та все ж суттєве й заплановане вдалося –

Три справи до обіду завершив,

Але на інші чомусь сили не знайшлося,

І я … перепочити захотів.

 

Чи лінь причиною була, чи справді втома

Чомусь шукати відповідь не став,

Нахлинула байдужість досі незнайома,

І я на потім все повідкладав.

 

Але у думках цвяхом начебто стирчало

Питання: звідки і чому таке?

Енергії ж цілком раніше вистачало

На все нове і навіть громіздке!

 

Думки мої тепер від лінощів повільні,

Не можу сам зарадити собі,

Стікають у одноманітності суцільній,

Байдужості сприяють та журбі.

 

З обіду аж до півночі не пригадаю,

Як, промайнувши, час невпинно збіг,

У ниточці його якісь вузли шукаю,

Подій стараюсь відновити перебіг.

 

Та в пам’яті чомусь немов задеревіло,

І голова, ясна колись, вже не моя,

В ній, як надворі в пізню пору, потемніло

А що було, мов змила течія.

 

Стряхнутись би, як в казці Фенікс, відродитись,

Вернутися в колишню благодать,

Колись прожите від початку знов прожити

І все відчути так, що очі заблищать!

 

ВІРШІ НЕХАЙ ПІДТРИМАЮТЬ МЕНЕ!

Мабуть життя вже добігає до кінця,

Бо паспорт восьмий розміняв десяток,

Морщини й сірість вже не згладяться з лиця –

Вони років прожитих відпечаток…

 

Та суть життя людей не тільки у роках –

Адже вони лише відрізок часу,

А важливіше те, який пройшов ти шлях,

І скільки ще енергії в запасі.

 

Можливо ти сто років тільки проживав

У нірці чи печері неглибокій,

А головне робити навіть не почав,

Хоча його здійснити досить й року.

 

Дивіться не в своє минуле, а вперед,

До головного може ближче й кроку,

Та щоб побачити жаданий силует

Зніміть з очей туманну поволоку.

 

Тоді життю не буде видно ще кінця,

Зрадливо паспорт вік твій не покаже,

Морщини й сірість зовсім зникнуть із лиця,

Їх молодечий блиск очей замаже.

 

То що ж тепер візьму собі за головне? –

Ламав я голову й прийшла ідея –

Нехай вірші мої підтримають мене,

Продовжать вік, як справжня панацея.

 

ПОВИГОРАЛО ВСЕ У ГРУДЯХ...

Перегоріло щось у грудях,

Лиш холод відчуваю в них,

А навкруги щасливі люди –

Це видно на обличчях їх.

 

Звичайно, труднощі воєнні

Помітні в настроях людей,

Суєтність в клопотах щоденних

Не покидає їх очей.

 

Та все ж надії гріють очі

Всіх, лише я зовсім один

Не відчуваю після ночі

Вже й ранку без чітких причин.

 

Шукать стомився ті причини,

Аби позбутися від них,

Але вони, як сірі стіни

Уздовж моїх стежок вузьких.

 

Усі причини не назвати –

Класифікації нема,

Та всіх не треба і шукати,

Бо обійдуся і двома.

 

Самотність – першою поставлю,

Але вона не головна,

Від неї інколи й позбавлюсь,

Бо ще страшніша є одна.

 

Що без коханої дружини

Вже мушу доживати вік,

Немов на пустирі билина,

Та, що зачахла ще торік.

 

Повигорало все у грудях,

Лишився попіл лиш один,

Життя цвіте і пахне всюди,

А я вдихаю ось ... полин.

 

З днем народження черговим!

Час за роком рік шикує,

Та тебе він не міняє,

Як колись й сьогодні, Юлю,

Всіх красою підкоряєш!

 

Очі світять добротою,

Як завжди, вони привітні,

Легко бути всім з тобою –

Мов притягуєш магнітом!

 

Вдача лагідна у тебе

І характер, мов на заздрість,

Не обділена ти небом, 

Поряд буть з тобою в радість!

 

Й ваші донечки обидві

Всім у тебе удалися,

Кращі риси по молитві

В спадок їм передалися.

 

Юля! Я сьогодні знову

Шлю найкращі побажання –

На дверми завжди підкову

А в сім’ї любов й кохання!

 

Хай попереду у тебе

Довгий вік сплива щасливо,

А в очах нехай все небо

Відбивається красиво!

 

Цими, як зумів, рядками

З днем народження вітаю,

І душею і словами

Щастя й радості бажаю!

 

БУЛО ВСЕ ЦЕ НА ЖАЛЬ ВОСТАННЄ...

Пригадую останній поцілунок в губи,

Не в пристрасті – підтримать бідолаху,

Схотілося її, лежачу, приголубить,

І захистить хоч як-небудь від страху!

 

Відчулись її губи, наче дерев’яні,

Сухі, не теплі і не соковиті,

Та все ж не думалось, що цілував востаннє

В житті близьку людину тої миті.

 

Бо всього через кілька днів її забрала

Медична невідкладна допомога,

Що виряджав востаннє, теж не відчувалось,

Була лише невиразна тривога.

 

Не раз вже виклики ”швидкої” повторялись

І я встигав сказати щось в надії,

Проходив тиждень-два і поверталась,

Нас знову гріли про майбутнє мрії.

 

Щодня дзвонив, писав, хотілося почути,

Що краще їй стає, що вже додому

Вона збирається, щоб швидше повернутись,

Та цього разу видавила лиш: – Де Тьома?

 

Почув із здивуванням це, та все ж питаю:

– Як ніч пройшла? У чому є потреба?

Чи краще ти себе на ранок почуваєш?

– По  .Гано – ледве видавила з себе.

 

І ці її слова були на жаль останні,

Вони мені урізалися з болем,

Найважливіші – за онука хвилювання

Й “По  .Гано”, що набрала пальцем кволим.

 

НЕ МОЖНА ВІТЕР ЗУПИНИТИ...

Дивлюсь, як вітер гілками хитає,

І думаю: коли ж йому набридне?

Вони давно від втоми знемагають,

Та їхніх мук жорстокому не видно.

 

Бо він лиш син всесильної стихії,

Не здатен розуміть чужого болю,

Собою тішиться у стані ейфорії,

Нема над ним закону і контролю.

 

Так люди, наче те гілля на кронах,

Весною чистим листям зеленіють,

Під осінь – чорні думки, мов ворони,

Знов душами людськими володіють.

 

Отак і настрій мій, як тую гілку,

Розхитує у різні боки доля

Від понеділка – знов до понеділка

Качає, наче перекотиполе.

 

Радію, коли доля дме у спину,

Терплю, як смутком очі засипає,

І знов чекаю доброї хвилини,

Не знаючи, коли ще дочекаюсь…

 

Та з часом призвичаївся помалу,

Бо зрозумів, що нікуди подітись,

Як не шукай – не знайдеш ідеалу,

Й малому треба з вдячністю радіти.

 

Не завжди ж і гілки під вітром гнуться!

Хороший настрій захистить від скрути,

Із ним не плачуть люди, а сміються,

Він гори допоможе їм звернути.

 

Що не від нас залежить, слід прийняти,

Адже не можна вітер зупинити

Й серед стихії вмій себе шукати,

Щоб не об’єктом, а суб’єктом залишитись.

 

НУМО Ж НАСТРІЙ ПІДНІМАТИ!

День видався ще зранку вдалим,

Світило сонце, як весною,

Погоду ясну обіцяло

І настрій теж, само собою.

 

Я сумку взяв свою похідну,

Перехрестившись від порогу,

Закривши двері худо-бідно,

Узяв собі у рукиі ноги.

 

Вдалося все, що планувалось:

Набрав і ліків аж до літа,

Купив і генеральське сало –

Чого старому ще хотіти?

 

Як є в кишені грошенята,

Маленькі радощі дозволиш!

Що без пригод прийшов до хати

Радію, дякуючи долю.

 

Тепер, відсапавшись доволі,

Принесене упорядкую

Й до вечора віддамся волі,

Отож полегшення відчую.

 

Та щось повіяло нудьгою

Під вечір знову, як і вчора,

Незадоволений собою,

Тож настрій знову без опори.

 

Отак від дня до дня живеться,

Буває інколи ще й гірше,

Та не про те сьогодні йдеться,

Що пишуться невтішні вірші,

 

Бо навіть у похмуру днину,

Як й носа страшно висувати,

Підняти настрій за хвилину

Не важко, нумо ж піднімати!

 

Тільки від нас самих залежить

Чи днина виявиться вдала,

За настроєм лиш треба стежить,

Бо значить він в житті немало!