ЩЕ Й ТРЕТІ ПІВНІ НЕ СПІВАЛИ...

Оригінали – унікальні люди,

Їх небагато, та зустрінеш всюди,

Вони хоч і не часто на виду,

Та я, таки дозвольте, приклад наведу.

 

В неділю, й треті півні не співали,

По вайберу з безсоння написали

Мені вночі о другій, тридцять сім

Й мабуть чекали, що на це я відповім.

 

Адже це учень мій із понеділка

(Оригіналу в поміч і мобілка

Напоготові, щоб допомогти),

Просив урок на середу перенести.

 

Не будем імені публікувати,

Оригіналу шанс себе впізнати,

З таких сміються часто навкруги,

Рішати вам – заслужено, чи із нудьги.

 

А ЛИСТОЧКИ ВЖЕ ЖОВКНУТЬ...

Дрібній крапельці пари,

Десь між небом й землею,

Не пробитись крізь хмари,

Щоб з’єднатися з нею.

 

Краплі з хмарки легкої

Раптом падають в прірву

Й між брудною водою

Десь зникають у вирві.

 

Коли сонечко встане,

Їх підніме з вологи

Над болотом поганим

Та й поставить на ноги.

 

Так і я підіймаюсь,

Відчуваю – що живий,

Тому ще не схиляю

Свою голову сиву.

 

Знову вітер відчувши

Бачу далі безкраї,

До життя повернувшись

Мовби з пекла до раю.

 

Але настрій минає

Десь зникає безслідно

Й знову раю немає

В моїй крапельці бідній.

 

А для мене в цю хвилю,

Бо я знову безсилий,

Лиш сирен чорні крила

Замість світлих ідилій…

 

Пережду, як замовкнуть,

Прийде спокій до серця,

Хоч листочки вже жовкнуть

У осіннім озерце.

 

За прожите спасибі,

Пам’ять міцно тримає,

Із суцільної глиби

Пригадать дозволяє.

 

Буду нове складати

До старої  шкатулки,

Щоб колись відкопати

З її темних завулків.

 

ПЕРЕД СТУДЕНТСЬКОЮ ПОРОЮ

Твої шкільні роки позаду

Ти вже студентка нам на втіху!

Від всіх прослухавши поради,

Пройшла свою чергову віху.

 

Попереду бурхливі роки,

Шляхом від парти до диплому,

По ньому йтимеш крок за кроком

Ти не зважаючи на втому.

 

А нові віхи чередою

Вестимуть хащами крізь терни,

Удача буде йти з тобою,

Від тебе вбік вона не зверне.

 

Міцне плече тобі дісталось,

Завжди підтримати готове,

Щоб впевненою почувалась

Постійно, а не тимчасово.

 

Не легко пішці стати ферзем,

Та хай тебе це не бентежить!

Всі ми проходили по черзі

Все, що тобі пройти належить.

 

Попереду безсонні ночі

Над кілограмами конспектів,

Не раз злипатись будуть очі

В ніч перед захистом проектів.

 

Та все тобі під силу буде,

Навчання з успіхом завершиш

Звання магістра теж здобудеш

Й ДИПЛОМ З ВІДЗНАКОЮ одержиш!

 

ПАМ'ЯТЬ ДОБРА І ЖОРСТОКА...

Все тримає пам’ять добра і жорстока…

Сорок вісім років! Скільки ж це ночей

Ми в одному ліжку, поряд, бік до боку

Грілися й ховались від чужих очей?     

 

Завжди спільна ковдра м’яко зігрівала!

Як забути можна ті часи мені?

Щастя буде вічним – так тоді здавалось

В ті благословенні і спокійні дні!

 

А тепер лишилось світом білим нудить –

Є всьому початок, є всьому й кінець…

Сам себе питаю: “Чи невже всім людям

Таку гірку долю заповів Творець?”

 

Тільки плач не зможе побороти горе –

Це відомо сотням предків поколінь,

Краплі сліз не зроблять солонішим море

Й темряви нічної не заслонить тінь.

 

“Ви своєї долі є самі творцями”,

Сказано й писалось вже багато раз!

Ми ж не розлучались власними руками –

Доля, не спитавши, розлучила нас!

 

Пам’яті я вдячний, добрій чи жорстокій

За всі сорок вісім років, що були,

Йшли з надією вдивляючись у обрій,

Тільки жаль, що вдвох до нього не дійшли! 

  

Хоч мені одному солоно і гірко,

Та старатись буду жити за нас двох,

Ти ж світи мені, далека з неба зірко,

А я йтиму сам вже, спершись на посох…

ДО ЧОГО ПРИУРОЧИТИ, НЕ ЗНАЮ

Біда, коли з’явився хист писати,

Не ждеш, але занудить на душі

Непереборна тяга віршувати

Й на аркуші шикуються вірші.

 

Лише собі самому їх складаєш,

Час тратиш, сам не знаючи, чому,

І муку й насолоду відчуваєш,

А показати їх соромишся комусь.

 

Проте, колись таємне стане явним,

Як натовпу колись казав Ісус,

Не вірити, погодьтесь, безпідставно,

Ти грішний, тож не можеш без спокус.

 

Найбільшою спокусою є жінка,

Якраз вона на ці рядки мене

Підбила, як болячку у печінку –

Хоч не шукай, але халепа не мине.

 

Так, ось мене учора спокушала

Одна знайома, хто – я не скажу,

Просила, мало не поцілувала,

Могла, здається, перейти й межу.

 

–У мене (мов) дочка є, звати Яна,

Вірша їй присвятити Вас прошу!..

Хоч відмовлявся довго, та з пошани

Відмовитись не зміг, отож пишу.

 

До чого приурочити, не знаю,

Тож, Никанорівно, мене простіть,

Як кажеться: – Моя тут хата скраю –

Не винен, чесно – строго не судіть.

 

Мені однаково, який там привід,

Чи свято в вас, чи може ювілей,

Знайомі ми і не потрібна сповідь,

Цього достатньо – я ж не фарисей.

 

СУМНІВИ В МИНУЛОМУ ЗАЛИШ!

Моє життя, як і раніше, протікає

В повільнім темпі, майже без пригод,

Спираючись на палицю, я шкутильгаю,

Стомився уникати перешкод.

 

Спиняюсь часто, оглядаючись довкола,

Мов хочу пішоходів пропустить,

Мене охоплює тривога, як ніколи,

Невпевненість не хоче відпустить.

 

Та знаю, що це зовнішня пересторога,

Всередині я вільний від тривог,

Переді мною стелеться пряма дорога

І я іду по ній без допомог.

 

Позаду по узбіччях, мов старі химери,

Події залишаю і людей,   

Майбутнє теж потрібне і пенсіонеру,

Немов повітря свіже для грудей.

 

Що залишився сам, один, приймай без жалю,

Дорога не скінчилась – не лягти ж?

Розумніше – це треба рухатися далі,

А сумніви в минулому залиш!

 

Ото ж іду і дихаю на повні груди,

Хай контролюю кожен новий крок,

Життя прекрасне і продовжуватись буде,

Як уникатиму сумних думок.

 

НЕСПОКІЙ ОДИНОКОЇ ДУШІ

Що відбувалося в житті – не розумів,

Немов боявся висновки робити,

З обох тільки себе завжди за щось корив

І не переставав її любити.

 

Отак піввіку майже в парі прожили,

Були і світлі й пасмурні сторінки,

Через життя нелегку ношу пронесли,

Не гаючи часу́ на відпочинки.

 

Крізь пальці дороге стікало, мов вода,

Та йшли вперед без жалю за минулим,

Здавалось, що земля під сту́пнями тверда,

Кінця близького серцем не відчули...

 

Прожити б вдруге все спочатку, та тепер

На це немає жодної надії,

Вже сивочолий і слабкий пенсіоне,

І пам’ять жалить хворе серце змієм.

 

Тепер прожитого не зрозуміти суть…

Пройшло життя, повиростали діти,

Онуки у студенти чергою стають,

Лиш їм із нею більше не зустрітись.

 

Така ось сповідь одинокої душі,

Яка живе давно своїм минулим,

Вона, сумуючи невтішно у вірші,

Оплакує, що в часі потонуло.

 

ОЧІКУЙ НОВИХ УСПІХІВ І РЕЗУЛЬТАТІВ!

Пройшли одинадцять років у боротьбі,

Сьогодні ти не просто учениця,

Ми бачим з гордістю вже ВИПУСКНИЦЮ,

А ЗОЛОТО твоє, повір мені, В ТОБІ!

 

Батьки радіють ЗОЛОТУ в своїй дочці,

Адже воно в знаннях непересічних,

В гармонії, з красою, органічно

Сплелись терпіння й скромність на твоїм лиці.

 

Батькам, як зірочка, на небі голубім,

Ти будеш мов медаллю ЗОЛОТОЮ,

Й сердечна і з міцною головою,

Характером м’яким і СЕРЦЕМ ЗОЛОТИМ.

 

Такою й завжди будь, мов компас твій талан,

Світитиме самій у першу чергу,

Все, що захочеться тобі, одержиш,

Адже можливостей побачиш океан!

 

Щаслива доля буде, як дороговказ,

І поведуть до успіхів дороги –

Від перемоги знов до перемоги,

Бо ти, як золотом оправлений АЛМАЗ.

 

Чекаємо із нетерпінням атестат,

Бо він – білет до вищої освіти,

Її під силу теж оволодіти

Тобі, тож будуть й успіхи і результат!

 

Ще будуть в тебе і МЕДАЛІ ЗОЛОТІ,

І грамоти й з відзнакою дипломи,

Ти будеш легко йти до них без втоми

І завжди в тебе буде все висоті.

ІЗ ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ЗЕМЛЯЧКО!

Із щирим почуттям поваги і любові

Всі ці рядки, Любов Іваівно, писались

Тобі торік, до них додав сьогодні нові,

Жаль, що останнім часом рідко спілкувались...

 

Сьогодні ці рядочки знову надсилаю

Тобі, моя і однокласнице й землячко,

Ще при здоров’ї довгих-довгих літ бажаю

Й хай не турбують у майбутньому болячки!

 

Вже більше не хворій ні чим, тобі здаватись

Ніяк не личить, ти ж бо сильною вродилась,

І можеш лідером ще довго залишатись,

А твоє соло в пісні ще не закінчилось!

 

Хай скоро і війна забудеться назавжди,

Жаданий мир у душах вселиться віднині,

А потім всім живеться в злагоді і правді

В благословенній та квітучій Україні.

 

Як ще багато хочеться тобі сказати

Хорошого і теплого, щоб ти зігрілась,

Але всього не можна разом побажати,

Нехай приходить в купі все, чого б схотілось!

 

Завжди ти посмішкою щирою своєю

З людьми ділилась, притягаючи до себе,

Ділись в майбутньому ще довго-довго нею,

Світися, Любо й далі, наче зірка в небі!

 

Оці рядки Любов Іванівно писались

Тобі торік, до них додав сьогодні нові,

За рік хай рідко ми з тобою спілкувались,

Але із почуттям поваги і любові!                         

З ПРОЖИТИХ РОКІВ ВИСОТИ

Село моє хоч у глибинці,

Та тягне у рідні краї

Повезти нехитрі гостинці

Й відвідати близьких своїх.

 

Там юність колись залишилась,

І мов маячить вдалині,

Вже школи немає, де вчились,

Хоч й досі ще сниться мені.

 

Дитинство у ба́тьківській хаті

І юність там теж відцвіла,

Хай бідні - душею багаті,

Ми їхали в світ із села.

 

З собою несли найтепліші

Найкращі картинки в душі,

Із ними було сміливіше,

Про це признаюся в вірші.

 

В дев’ятому класі красива

Дівчина з’явилась одна

Дивилась на все боязливо,

Спідло́ба, немовби, вона.

 

А звати було її Ліда,

Рум’янцем горіло лице,

Статура струнка, миловидна –

Вся, як молоде деревце.

 

Не бачив її після школи,

І навіть, коли п’ятдесят

Стрічали всім класом! Ніколи

Її не було між дівчат.

 

Тоді щось пробігло між нами,

Як Ліда стояла сама,

Очима лише, не словами

Зустрілися ми крадькома.

 

Той погляд з тих пір не забувся,

Він прямо у серце мене 

Вразив тоді та й відгукнувся,

Мов перше кохання шкільне.

 

Знайомство було не тривалим,

Я з виду не був показним,

Навряд чи мене помічали,

До того ж не був говірким.

 

Таїв почуття ті від всіх я

А матері якось вдалось

І прізвище дівчини й ім’я

Дізнатись тайком від когось.

 

Лишилось назавжди питання

І боляче мозок свердлить…

Чому так і вмерло кохання?

Себе лише можна винить!

 

Ти вибач за те, що не склалось,

За те, що я був боязким,

Що щастя ми вдвох не спізнали...

А вік твій пройшов де, із ким?

 

Пробач мою пам’ять жорстоку,

Що потім я в краї чужім

Стрів іншу, таку ж яснооку

І з іменем також таким.

 

Прожив все життя лише з нею,

Ніколи тебе не згадав…

Мабуть ти світила зорею,

Та я цього не відчував!

 

Не знаю, за що вибачатись,

Та ти мене, Лідо, прости,

Що хочу тебе ще згадати

З далеких років висоти…

 

Буває, примариться юність,

Туманом легким промайне...

А шкода за тим, що минулось,

Тепер лиш тривожить мене…