НЕЗАБУТНЬОМУ ЛЕОНІДУ ГРИГОРОВИЧУ

З тих пір пройшли десятки років,

Як крейду вперше взяв я в руки 

Направили мене в Глибоке

Відчути вчительську науку.

 

Прийомів набирався штучних,

Наставники були там перші,

Були й мої там перші учні,

Та вже я вчительство й завершив.

 

Мені тоді так пощастило ­–

На все життя наставник стрівся,

Добро в очах його світилось,

Я оцінив й не помилився.

 

Були із ним товаришами,

Йшли поруч по шляхах освіти,

Траплялось, рубцювали шрами…

Та жаль, вже сонце не в зеніті.

 

З роками дружба не старіє,

Хоч бачимось тепер вже рідко,

Вона і до сьогодні гріє,

Жаль лише, вік минає швидко.

 

Веселий він і балакучий,

Не молодий, але словами

Душевні струни дістаючи,

Розбуджує мажорні гами.­

 

Тому, коли його побачу,

Й тепер відразу молодію ­–

З його очей теплом неначе

Якась енергія повіє.

 

Чого ж, як другу, побажати?

Здоров’я та років багато,

Себе, як інших, заряджати,

Щодня щоб відчувалось свято.