Прокручую життя на велотренажері,

Долаючи щоденно втому і нудьгу,

Не помічаючи деталі інтер’єру,

Та згадую тебе, далеку й дорогу.

І раптом погляд на вікні мій зупинився,

Крізь нього, бачу, білий голуб загляда,

Зовсім без страху, по домашньому вмостився,

Я не второпаю – це радість чи біда?

А він сидить і пір’я дзьобом поправляє,

Під крилами розпушуючи білий пух,

Схиливши голову, немовби задрімає,

Та раптом стрепенувшись, насторо́жить слух.

Сидить, розвернеться, у шибку заглядає,

Немов побачити в кімнаті хоче щось,

У глибину крізь скло вдивляючись, шукає…

Й набридло мабуть, що нічого не вдалось.

І він, ковзнувши з підвіконня, став на крила,

Не оглянувши́сь навіть, тихо полетів,

Мені здалося, що це знак від тебе, мила,

Та я, на що він натякав, не зрозумів.

Кручу педалі, сторінки́ думо́к листаю,

Вони заплутуються у тугий клубок,

Про що той голуб знак приніс – не відгадаю,

Нема вузлів в суцільному мотку ниток.

А голуб білим був – це значить згадка чиста…

Сьогодні, бачу раптом знову у вікні

Сидить він там же тихо, наче особисто

Про знак той самий свій нагадує мені.

Та й полетів кудись, мій спокій прихопивши,

А я, у роздуми занурившись, сиджу,

Як він тоді, безсило голову схиливши,

Думки, що докучають, мляво ворушу...

Не розгадався знак, та був же, навіть двічі!

А невідомо, чи відкриється колись

Бо голуб той мовчить, не скаже правду в вічі,

Лишається собі сказати: – Не журись!                          

Неділя, двадцять перше липня, вихідний,

Але пенсіонеру нічому радіти,

Щоб мати вихідні, ти надто вже старий,

Щодня вигадуєш, куди себе подіти!..

Та встав чомусь, мабуть, я ”з лівої ноги”,

Бо несподівано з’явилась купа планів,

Ну, думаю, тепер врятуюсь від нудьги,

Результативо, сподіваюсь, й без обману.

Мов радість осяйнула променем ясним,

Наполеонівські стають у чергу плани,

А я відчув себе бадьорим й молодим,

Пакет забрав у Новій пошті від Оксани.

Тоді в аптеці ліків трохи підкупив –

Зробив вперед на кілька місяців запаси,

Та ще й візит до квартирантів учинив,

Якраз було попутно, тож не згаяв часу.

Чомусь схотілося повірити у те,

Що й далі успіхи приходитимуть знову,

Хороший настрій посмішкою розцвіте,

Інакше б я і не заводив цю розмову.

Дні пролітають, двадцять п’яте вже число,

Щодня з’являються для радощів нагоди,

Мов висохле забило знову джерело

І я із нього питиму цілющу воду!

Тож після кави двадцять шостого я знов

Без роздумів в село зібрався в походеньки,

Вітаючись, пішов натоптаним шляхом –

Таки зустрілося знайомих чималенько.

Прийшов помалу з ринку, треба відпочить,

Як кажуть в нас в селі, відхекатися трохи,

Енергію у організмі відновить,

Натруджені ходьбою хай відлигнуть ноги.

А завтра прийде – нове вигадаю щось,

Тут головне – іти та йти, не зупинятись,

Радій тому, що розпочати удалось,

Як кажуть, буде соромно не скористатись.

Не забувай вставати з лівої ноги,

Як новий день почнеться, так і завершиться,

А як позбутися удасться від нудьги,

Тоді пильнуй лише, щоб їй не підкориться! .

Трьох карасів не забути,

Випотрошених й гладеньких,

Мов долоні, чималеньких –

Наче натюрморт на блюді!

Піднесли мені сусіди,

Двері в двері в нас квартири.

– Що ж із них мені зробити

Одинокий дармоїде?

Юшка мабуть не виходить,

В майонезі протушити?

Зайве щоб не говорити –

Сковорідка ось підходить.

Із цибулею посмажив,

Кісточки всі розімліли,

Тушки залишились цілі,

Ще й себе я не обтяжив.

Смакував їх у підливці,

Аж за вухами лящало,

Жаль, що виявилось мало.

Не рибалки, а мисливці!

Та не карасів хвалю я,

Дорогих хвалю сусідів,

Пригостить зуміли діда…

Дуже дякую, хай чують!

Злості між людей багато,

Тільки доброта скоріше

Зутрічається й частіше!

Нам її ще б й цінувати…

Ось і знову вже літо,

Хоч весна пролетіла,

Що її й не помітив

Ні душею, ні тілом.

На бруківці не бачив

Роси я на світанку,

Соловейко одначе

Заспівав перед ранком…

Крізь туман, через хащі

Одиноку руладу

Чув, та й то не найкращу,

Ще й з далекого саду.

Не такі були весни,

Як жили ми з тобою,

Тільки вже не воскреснуть,

Розумію з журбою.

Так і житиму далі,

Не чекаючи осінь,

Бо із нею в печалі

Пам’ять знов заголосить.

А весна відшуміла,

Не приносячи радість,

Серце знову марніє

Без утіхи й відради.

Спогад лиш потривожить

Й буде довго боліти,

Сльози очі зволожать,

Та куди тут подітись?..

А за травнем вже знову,

Нове літо настане,

Та з тобою в розмовах

Туга все ж не розтане.

Я не знаю, як далі

Мені жити самому –

Не радієш в печалі

Й не розкажеш нікому.

Отакі мої справи,

Ти лиш бачиш із неба –

Іншим це не цікаво…

Тому плакать не треба.

Життя людини, мов відерце із водою,

Від верху повне й чисте аж до дна.

Все хочеться прожить без хвилювань, в спокої,

Якби не щілочка у дні одна.

Дивлюсь без о́страху в мого життя відерце,

Там під водою десь чорніє дно...

З-під нього капає вода, мов кров із серця,

І може скоро мусить опустіть воно.

Тепер, в моєму віці, вже мені не жаль нічого –

Адже я не короткий вік прожив,

Хай в ньому не траплялося чогось значного,

Але й брудного там не залишив.

Без жалю плин років і днів спостерігаю –

Адже порядок цей нам не змінить,

Лиш налаштовую себе і сподіваюсь

Вік, що лишився, з гідністю дожить.

А далі?.. Далі вічності безмежжя

І камінь, де б згадалося життя,

Хтоcь зміг би оживити, як належить,

Життя моє, але без вороття...

И снова наша Лера на коне,

Как Амазонка гордо восседает,

Смотреть привычно и приятно мне,

Ведь внучка мастерством овладевает!

А то ли ещё будет впереди!

Уверен – это лишь всему начало,

Ты на одну осанку погляди –

Не всем так поначалу удавалось!

Ну, что ж, держись ещё ровнее и дерзай,

Уверен, что успеха ты добьёшься,

На тренировках лишь не уставай,

Всё по плечу стаёт, коль не сдаёшься!

                        13.04.2024 г.

ps:

Название придумалось само –

Вчера не знал, что будет продолженье,

Сегодня Персик мне прислал письмо

Кудесницы волшебным мановеньем!

Кудесница сидела не спине,

Не мог не подыграть же Лере Персик -

Она не на бревне, а на коне,

Пусть старенький, но тоже он кудесник!

                      14.04.2024 г.

Лежать на ящичках поштових

Квитанції від Газмережі,

В нових конвертах паперових,

Хай жителі пильнують-стежать.

На восьми поверхах по вісім

Квартир у нашому пі’їзді,

Конвертів, як дерев у лісі,

Свіженьких, мов весняне листя.

Перебирав їх по одному,

Шукаючи свого в надії,

Що швидше з ним піду додому…

Та й зупинився в безнадії.

Мого чомусь ніде немає,

Невже забрав хтось – переплутав?

Давай я ще раз пошукаю,

Таки він десь же мусить бути!

А він був – важко догадатись

В поштовій скриньці, дуже дивно!

Чому усім не повкладати

Як і мені б, хоч інстиктивно?

Не повезло мені спочатку,

Всі переглянув, як для сміху,

Та все ж поцілив у десятку –

Везьнуло, мов чортам на втіху.

Виходить, що таки буває,  

Що не везе, та все ж і везьне…

Хоч кажуть, що чудес немає,

Та справ не відаєш небесних.

Хай день цей не загубиться у часі,

А буде з нами, як самі жінки,

Обличчя їх усмішками прикрасить,

Коли підносять квіти їм чоловіки.

Цей день живе в традиціях нетлінних,

Його бездумно відмінять не нам,

Щоб потім не тривожило сумління,

За те, що зрадили своїм же почуттям.

Давайте й далі будемо вітати 

В цей день усіх жінок, як матерів,

Увагою й любов’ю зігрівати,

Під чарівний пташок весняних спів.

Самі, без них не будемо в польоті,

Адже вони, як друге нам крило,

Мов ангели небесні, тільки в плоті,

Для нас енергії й наснаги джерело!

Тож з святом, краща людства половина,

Адже до нас прийшла нова весна,

Всі на Землі підкорені вершини,

Та тільки кожна з вас найвища й  головна!

Не просто ПОЗИТИВОМ керуватись,

Як звідусіль пливе потоком негатив,

Частіше, ніж встигаєш готуватись,

А часу відсічі давати й поготів!

Такі реалії життя, нічого,

Минеться, був початок, буде і кінець.

Творіть же ПОЗИТИВ без вихідного 

Й прийде за нього нагорода, як вінець!

Погляньте на реальність з ПОЗИТИВОМ!

Все сіре уявіть в яскравих кольорах,

Вмить стане все навколишнє красивим

І, навіть, перед темнотою зникне страх.

Бо це душа в очах ввімкне ліхтарик

Він все освітить, наче сонце в ясний день,

І зникне негатив, як чорна хмара –

До горизонту буде ПОЗИТИВ лишень!

Та той ліхтарик треба захотіти

Для всіх в своїх очах ввімкнути від душі

І стане легше дихати і жити,

Бо ПОЗИТИВ в душі – це доброти рушій.

Тож генеруйте ПОЗИТИВ без міри,

І він сторицею повернеться до вас!

Поради ці мої, як друзям, щирі,

Вони допомагатимуть вам повсякчас.

Веде мале дівчатко тротуаром маму,

Ще й знизу вгору щось розпитує воно,

Точнісінько таке було колись із нами,

Тепер любуюсь ними лише крізь вікно...

Щаслива мама і сама ще юна, бачу,

Свою дочку за ручку бережно веде

І неквапом чогось повчає на додачу –

Земне таке собі сімейство і святе.

Дитина дріботить за мамою терпляче,

На прогулянку вийшла відкривати світ,

Їй хочеться далекий ще кінець побачить

Й дізнатись чому спереду нема воріт.

А он чомусь, через дорогу є ворота!

Куди не кинеш оком – стрінеш дивину…

Бруківка, а за кілька кроків вже болото

Й відразу хочеться помірять глибину.

Який же незбагненний світ навколо неї,

А дуже й швидко хочеться його пізнать.

Не вистачить, мабуть, прогулянки цієї

Та й втому вже у ніжках стала відчувать.

Заплуталась зовсім в емоціях дитина,

Від цього піднімає ручки догори,

Змінився в неї настрій лише за хвилину,

А прогулянку можна й завтра повторить!

Пройшли… В душі у мене наче защеміло,

Неначе сам я доторкнувся до пори,

Як був малим, за руку мами захотілось

Схопитись і своє дитинство повторить.

Як добре, що життя по кругу йде й спіралі,

Що сам себе малим відчуєш наяву,

І людяності дух живе у нас ще й далі,

Щоразу в форму переходячи нову.